ЛЕЛЕКИ НА ВОДОНАПІРНІЙ БАШТІ

Шульгинка розкинулася по обох боках траси Луганськ-Старобільськ за 15 км від останнього, і така географічна подробиця якось заважала ближче познайомитися з селом: усю журналістську увагу районний центр завжди потужно перетягував на себе. Окрім чисто адміністративного чинника відігравала роль і багата літописна історія Старобільська, відомого ще думним московським боярам. А між тим у московських приказних книгах Шульгин-городок згадувався на три чверті століття раніше, ніж теперішній її райцентр: два роки тому Шульгинка відсвяткувала своє 400-річчя

Мабуть, автор цих рядків довго б іще збирався відвідати історичне село, якби не побачив у Інтернеті (на Google Earth) Шульгинку з космосу – і «прив’язану» до неї фотографію: селянська хата, а на даху гасло аршинними літерами «ОУН-УПА – слава!» І це – в «червоній» Луганщині! Бути такого не може…

…Зухвалий дах дуже добре проглядається із залізничної колії. Якою, між іншим, курсує потяг Луганськ-Москва. От тільки господаря хати, Володимира Коваля, не було вдома. «Він у лікарні, – повідомила його дружина, – 65 років уже. Хворіє...»

– Але ж це він написав гасло на шифері?

– Він. А до того там було написано і про Горбачова, і про Нюрнберзький процес проти комуністів…

– Із сусідами через такі погляди чоловіка конфліктів немає?

– Та ні… У нас же тут прокурор – сусіда.

– Старобільського району?

– Ні, луганський. Бєсєда.

Узагалі-то Володимир Бєсєда – заступник голови Апеляційного суду Луганської області-голова палати в кримінальних справах (це його син – прокурор; щоправда – поки що «тільки» Артемівського району міста Луганська). Тяжіння малої батьківщини не лише змусило Володимира Івановича збудувати непоганий будиночок у рідному селі – він відзначився і в інших добрих справах задля нього, про що трохи згодом.

– І журналісти у вас бувають?

– Аякже! Була навіть з Москви дівчина, фотографувала. Та багато людей цікавиться…

 Довгі руки Долгоруких

Офіційно вважається, що Шульгинку на місці злиття з Айдаром (притока Сіверського Дінця) річки Шульга заснував соратник Івана Болотникова отаман Шульгейко. Мовляв, Болотникова погромили в 1607-му, і Шульгейко з рештками війська втік до цього чарівного куточку Дикого Поля. Прихильники цієї теорії навіть стверджують, що й назва річки походить від отаманського прізвиська. Однак є підстави думати, що це річка дала ім’я отаманові – хоча б за принципами словотворення так мало бути. В Айдар річка впадає зліва, тому й зветься, по старослов’янському Шульгою. А «Шульгейко» – то вже похідне від «Шульга». Як і Шульгинка; точніше, спочатку – Шульгин городок. І якщо таке припущення вірне, то років селу дещо більше, ніж думають краєзнавці, а 1607-й – просто дата першої згадки про нього в документах.

Дуже гучно Шульгин городок відзначив своє офіційне століття. Улітку 1707-го цар Петро відрядив князя Юрія Долгорукого з інспекційною поїздкою по козацьких містечках. На предмет виявлення та повернення в місця «прописки» біглих холопів – під час його «реформ» народ якось особливо активно тікав на Дон або в Дике Поле (до речі, на той час городок вважався підрозділом Ізюмського слобідського полку). Холопам така перспектива не здавалася райдужною – як, власне, і місцевим козакам, що таким чином втрачали дешеву робочу силу. І 8 жовтня 1707 року шульгинці, за організаційної підтримки отамана станиці Трьохізбенка Кіндрата Булавіна, розігнали не надто численний загін Догорукого, а самого князя втопили в Айдарі. Власне, з цього… інциденту й почалося знамените Булавінське повстання: після вбивства царського емісару вороття для отамана вже не було…

До речі, Пушкін у поемі «Полтава» звинувачує Мазепу в тому, що «на Дону казачьи круги они с Булавиным мутят». Для цього в поета-історика були більш ніж серйозні причини. Достатньо сказати, що на Слобожанщині з булавінським «мандатом» діяли загони отаманів Драного, Голого, Безпалого – прізвища чисто запорізькі. Чи приклав до цього руку старий гетьман?..

Булавіна, як до нього Разіна, а після – Пугачова, зрадили самі ж браття-козаки. Повстання втопили в крові, а в Шульгин-городок власною персоною прибув на «розбори» рідний брат Юрія Володимировича Василь... Після чого городок щез з лиця землі на довгі 11 років. Загалом же, як стверджує місцева краєзнавця Валентина Язєва, протягом історії каральні загони підходили під Шульгин-городок 28 разів, але вільний дух з місцевого населення вибити так і не змогли.

 «Однокласники. шу»

Валентина Петрівна Язєва у селі не єдиний краєзнавець, але, мабуть, найбільш продуктивний. У всякому разі інші не можуть похвалитися виданими працями, а у неї дві книжки – ось вони, і ще третя готується до друку. Каже, на її заклик односельці нанесли таку купу різноманітних документів, що всі їх опублікувати в одному томі було просто неможливо.

– Вийшло як. Бєсєда проспонсорував оцю книжку, а матеріали люди все несуть і несуть. І Павло Жданов, мер Серпухова – спасибі йому – він нам допоміг цю видати.

– Серпухова?!

– Він шульгинець. Школу нашу закінчував, друзі тут залишилися. Батько його був головою колгоспу в нашому селі. Колгосп при ньому був міліонером. А спонсор наш головний, він сказав так: книги ексклюзивні, можна сказати, адресні. Тому пів книги йде історія наших однокласників. Про кожного – окрема повість. Якраз у цей час у нас було 40 років закінчення школи. А потім іде історія школи, історія вчителів. Ту є унікальні долі наших однокласників, іноді страшні (афганці, наприклад). Є директори, є Бєсєда, голова апеляційного суду трьох областей… Бєсєда запропонував написати історію класу – а тепер і в Балтіморі книга знадобилася, і в Кейптауні, і в Магадані. Навіть у Токіо. Ви уявляєте? Оксана, дочка, рік тому розмістила зображення обкладинок трьох книг в Інтернеті – ну, і запити пішли…

Валентина Петрівна – дочка колишнього завуча Шульгинської СШ Петра Волошина. Свого часу Петро Іванович був автором нарису про рідне село в шелестовській «Історії міст і сіл УРСР» 1965 р. Але тоді можна було писати за певним «каноном». Дочка його, завдяки однокласникам, значно розширила старі рамки, та й нові дані з’явилися з тих пір. Ще одна особливість: як на краєзнавчий труд, у її книжках міститься величезна кількість віршів її односельців. Не беруся давати літературознавчі оцінки, але чисто статистично за кількістю поетів на душу населення Шульгинка цілком може претендувати на місце в книзі рекордів, бодай, українських. До цього можна додати: колишній начальник «Сільгосптехніки» написав книжку з махновських часів. Вона художня, але там дуже багато фактів. Книжка видана. Невеличка, але, кажуть, дуже цікава…

А в межах Луганщини вона уже незаперечний рекордсмен: це не лише найстаріше, але й найбільше в області село – більш як 2 тисяч населення, причому, що головне – село без ознак занепаду. Леонід, чоловік Валентини Петрівни, сам родом з сусіднього Штормового. Штормове – батьківщина голови ОДА Олександра Антіпова:

– Він навчався в нашій школі, ми його знаємо добре. Клуб підняв, дороги відремонтував. У школі вікна замінені на пластикові… А от активного населення там немає; штормовці сьогодні в Шульгинку їздять як у райцентр. Чомусь воно… І непогане село, але завжди воно бідніше було. А Шульгинка зараз на підйомі.

 На згадку про батька Нестора

Язєви живуть у новому будинку, але у їхньому дворі збереглася оселя, якій років із двісті. Жив тут колись місцевий крамар, тут же він і торгував. А город виходить на пересохле річище Шульги. Колись ширина річки сягала півсотні метрів; сьогодні це доволі брудний струмок, але струмок історичний. Долиною Шульги ходив на Старобільськ Нестор Махно. Тепер тут краєзнавці знаходять то підкови, то хомути… Один з хомутів був прикрашений монетами. Очевидно, звідси пішли краєм легенди про закопаний десь тут знаменитим анархістом скарб. Шукають люди…

А поки сім’я знаходить інші скарби:

– Оцьому безміну 200 годів – точно. Ним досі користуються, тому що він – дуже точний. Що це від прапраді­да дійшло, з цього двору не вибувало – це точно. Цю хату – лавку… Вона ж без жодного цвяха зроблена. Ми сюди тільки п’ять чи сім год, як приїхали. Давай копати. Потім почали фундамент розбирати – з даху монети якісь посипалися. Ми туди боїмося лізти через те, що він продірявлений. Чи валять – чи реставрувати? То ж я й кажу, що сусіди, мабуть, не дарма скарб шукають.

…Як завжди, не лишилося місця приблизно для 9/10 зібраного матері­алу, але про цей факт треба повідомити. На старій водонапірній башті вже багато-багато років живе подружжя лелек. Мешканець Західної або навіть Центральної України у відповідь на таку «ссенсацію має повне право байдуже знизати плечами: «Теж мені – дивина…». А от у нашому… пролетарському краю занадто багато індивідуумів, що вважають священним своїм обов’язком запулити каменюкою у будь-яку живу істоту. Якщо,звичайно, такий акт не загрожує цілісності його штанців. Тому навіть по селах на Донбасі рідко зустрінеш не свійського птаха розмірами більшого за горобця. А тут лелечина сім’я не просто живе у злагоді з людьми – вони її зробили своїм символом і оберегом.

Щось така ідилія, та має значити.